Как-то Вы, господа, так любите обобщать и ярлыки клеить...
Каждое "торгашество" следует рассматривать в частности!
Взять, к примеру, какую ни будь пенсионерку, которая на 800 гривен пенсии выжить просто не может и вынуждена ночными автобусами ездить в Хмельницкий и привозить всякие носки, трусы да ползунки. А потом в жару да мороз на рынке это перепродавать с наценкой от 50 до 100%, но на ее объемах это смешные деньги (лекарства купить да за квартиру заплатить). При этом оплачивая рыночный сбор, налоги, транспорт и прочее...
Или, например, учитель, инженер, врач (нужное подчеркнуть) в силу смешной з/п так же занимается перепродажей товара из Одессы, Харькова или того же Хмельницкого... И Вы их тоже в спекулянты та торгаши записываете, да еще и отзываетесь о них вот таким образом.
Но можно конечно и без соплей про более серьезный торговый бизнес поговорить. Кто-то же должен от производителя это привезти Вам под нос, чтобы Вы, выйдя на рынок/магазин, приобрели все необходимое. Кто из Вас дома установил отечественную сантехнику? А может Ваши мониторы и клавиатуры, на которых Вы это пишите, в Вашем родном городе производят? Так езжайте в Корею "Самсунг" покупать, без торгашей и прямо к производителю... Телефоны Нокии тоже в Финляндии покупайте, вот только не забудьте про такие прелести дешевой покупки, как растаможка и доставка, а в случае с торговлей, еще куча и других прелестей.
Какой-то у Вас совковый подход - спекулянты это плохо, наживаются на нас, гаденыши. Но никто ж из Вас и понятия зеленого не имеет, что на самом деле (какой труд и риск) стоит за торговлей.
Завидуете доходам в 200-300%? Так вперед, транспортные пути открыты! Кстати, все же хотелось бы узнать, где такие прибыли в 200-300%? В силу своей прежней работы (фин/анализ бизнеса, в том числе и торгового), я как-то не встречал таких прибылей.

Ну, во-первых, тот кто имеет сотни тысяч "навара" платит далеко не 200 грн. (Згідно Закону України "Про внесення змін до Податкового кодексу та деяких інших законодавчих актів України" введено відсоткову ставку єдиного податку: 3% від доходу для фізичних осіб з обсягом доходу до 3 млн. грн. за умови сплати ПДВ, 5% від доходу – без сплати ПДВ). Надеюсь, что в чем разница между "доходом" и "наваром" ты понимаешь. Это речь идет о 3й группе.

Во-вторых, кроме налога он выплачивает з/п людям и отчисления в пенсионный фонд.

А давай посчитаем простых торгашей (1ая группа):

Тоесть, если ты наторговал в месяц 25000 грн.

То ты заплатишь:

Единый налог - 200 грн. + Пенсионный Фонд - 400 грн. Итого 600 грн.

Рыночный сбор за каждый торговый день (разные города, разные рынки) в среднем 10 грн. Итого 24 дня*10 = 240 грн.

Аренду торгового места (тоже завистит от рынка и города), ну пусть 300 грн.

Кроме того, тебе хотя бы трижды нужно поехать в Хмельницкий - 3 раза * 200 грн. = 600 грн.

Но самое главное, это то, что 25000 грн. это не чистая прибыль, а твой валовый доход, из которого нужно вынуть деньги на следующую закупку. Пусть средняя наценка будет 75% Для Хмельницкого это нормально.

А теперь давай посчитаем, что у тебя останется:

25000 - 14 285 (себестоимость) = 10 715 грн.

Далее: 10 715 - 200 (ЕН) - 400 (ПФ) - 240 (рыночный сбор) - 300 (аренда) - 600 (трансопрт) = 8 975 грн.

И теперь ты заплатил зарплату девочке реализатору, ну пусть 2500 грн.

Осталось: 6 475 грн. - Это много ты считаешь?

И это при идеальном условии, что ты распродал все без остатка. Не болел, не было морозов и праздников. И никто из "структур" не пришел тебя "инспектировать". А добавь еще браки, остатки, повреждения при транспортировке. Кроме того, если есть остатки, то в следующую закупку надо вкладывать уже не из "отложенной себистоимости", а из чистой прибыли иначе твой товарооборот будет постоянно уменьшаться и скоро твой бизнес крякнет.

А в твоем случае, получая зарплату, ты ничем не рискуешь, а тихо-мирно платишь налог, идешь в оплачиваемый отпуск, "болеешь" по больничному листу. У тебя не болит голова по вопросу: "а какой будет торг в этом месяце?". Спокойненько из дому едешь на работу и вечером возвращаешся домой. Конечно форс-мажоры бывают и у тебя, авралы на работе, прочее. Но, если ты, не дай Бог, сломал ногу, ты не переживаешь о том, что в этом месяце у тебя вообще не будет доходов для того чтобы кормить семью и закупок на следующий месяц ты тоже уже не сделаешь... Могу еще рассказать, но зачем? Имеющий уши, да услышит.

Так он, в отличии от тебя, рабочими местами кого-то кроме себя обеспечил. Тоесть он и налог заплатил и на сегодняшний день работу людям дал, так почему он не основа?

А если брать твою математику:

Давай считать. По твоей логике он заплатил в год 200*12=2400 грн. А 2400 грн, это 20% от 12 000 грн. Значит твоя зарплата 12 000 грн.? Тоесть ты зарабатываешь больше чем этот "проклятый бизнесмен", так в чем возмущение? Или ты не правильно считаешь.

Согласен. Но еще одна ремарочка. Я все это говорил к тому, что не стоит обобщать, я согласен, что много и таких, как ты говоришь. "Олигархов" я вообще не вспоминаю. Просто вы как-то начали отзываться впринципе о "торгашах", а я говорю, что все нужно рассматривать в частности. А позиция "торгашей не люблю, ведь они спекулянты и паразиты" пованивает совковостью. Вот и все.

Когда-то на форуме прозвучал следующий вопрос, касательно украинского языка:

Тогда я ответил на него коротко, а сейчас мне попался более детальный список, предлагаю его Вашему вниманию:

1729 року вийшов указ Петра II, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

Анна Іванівна 1731 р. вимагала вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке». У таємній інструкції правителеві України князю О. Шаховському 1734 р. наказувала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».

1763 р. — наказ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 р. — інструкція цариці князеві О. В’яземському про посилення зросійщення України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії. 10 листопада — указом зліквідовано в Україні гетьманське правління.

1766 р. — суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в московській друкарні, випробувані й затверджені синодом.

1769 р. — сувора заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою та розпорядження вилучити ті букварі, що вже були розповсюджені й використовувалися.

3 серпня 1775 р. царський маніфест «Об уничтожении Запорожской Сечи и причислении оной к Малороссийской губернии» та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1782 р. — постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови.

1783 р. — запровадження в Київській Академії та українських колегіях навчання російською мовою. Було видано наказ «О непременном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». З травня — указ про закріпачення селян Лівобережної України.

1784 р. — наказ митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувалися українською мовою. Зросійщення початкової освіти в Україні.

1785 р. — наказ у всіх православних церквах імперії правити службу Божу російською мовою.

1786 р. — наказ митрополитові Київському контролювати лаврську друкарню, щоб не було ніяких відмінностей із московськими виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії. Видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, головного центру української культури (відкрилася знову лише 1991 р.). Запроваджено викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини Австро-Угорської імперії.

1831 р. — скасування царським урядом Магдебурзького права (судочинство, вибори урядовців та місцева автономія були підпорядковані Москві).

1834 р. — відкриття наукового осередку зросійщення «Юго-Западного края» — Київського імператорського університету.

8 лютого 1838 р. було ухвалено рішення про відкриття комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей орган протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і тримав під контролем усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Дійшло до того, що почали забороняти окремі літери з української абетки. «Малоросійською мовою» читати дозволялося, але тільки з російською вимовою. Процедура одержання дозволу на друк була довгою і принизливою.

1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» в Києві, арешт і покарання його учасників. Найжорстокішого покарання зазнав Т. Шевченко — 10 років рекрутчини, із власноручним царським присудом: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати». Посилення переслідувань української мови, літератури та культури.

1859 р. — заміна австро-угорською владою української абетки латиною у Східній Галичині та на Буковині.

12 червня 1862 р. розпорядженням міністра освіти було закрито безплатні та недільні школи — останній осередок української початкової освіти для дорослих.

Нищівного удару українській мові завдав 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв. У його таємному циркулярові, зокрема, зазначалося, що «никакого особенного малороссийского язика не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». А ще за 15 років до Валуєвського циркуляру німецький поет Боденштедт зазначав: «Малоруська мова — найгармонійніша серед усіх слов’янських мов і вирізняється великою музикальною гнучкістю». Та за циркуляром заборонялося навчання в освітніх закладах усіх рівнів, друкування книг духовного змісту, навчальних та для народного читання українською мовою; як виняток, дозволялося видавати тільки твори художньої літератури після попередньої ретельної цензури.

1864 р. — флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розробив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвичайности дешевими русскими книгами», що, на його думку, «лишило би малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». И отримав схвальну резолюцію імператора: «Дельно. Мисль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить». Сучасний стан українського друкованого слова й усіх ЗМІ свідчить про те, що Корфова програма ретельно й запопадливо виконується в незалежній державі.

1869 р. — указ царської адміністрації про доплату чиновникам «в 10-ти Юго-Западних губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местних уроженцев», за успіхи у зросійщенні України. Це заохочення було без змін продубльовано ще й 1886 року.

1881 р. — заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.

1883 р. — заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля).

1888 р. — указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами. (Ось коли в нас з’явилися Серьожи, Колі, Сені, Петі, Вані, Міши, Даши, Маши й под.)

1895 р. — заборона друкування українських книжок для дітей.

1899 р. — заборона української мови на археологічному з’їзді в Києві.

1903 р. — аналогічна заборона виголошення промов на честь відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (усі без винятку присутні на знак протесту залишили міську думу).

1907 р. — урядом зліквідовано українську періодичну пресу, конфісковано видану в роки революції (1905–1907) українську літературу, розпочалися репресії проти діячів української культури.

1908 р. — указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».

1910 р. — циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».

«Урожайним» на репресії був 1914-й, рік початку Першої світової війни:

*

заборона царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка;
*

указ Миколи II про скасування української преси;
*

заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української мови, друкування книг і часописів українською;
*

розгром товариства «Просвіта»;
*

зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка;
*

депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.

1929–1930 рр. — арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури, УАПЦ — за належність до «Спілки визволення України». Початок колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру та на Далекий Схід.

1930 р. — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції Польщі проти українського населення та провідних діячів політичного й культурного життя) в Галичині.

1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

1933 р. — самогубство Миколи Хвильового як протест проти масових арештів українських діячів культури та мистецтва. 22 листопада постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.

1932–1933 рр. — спланований більшовиками штучний голодомор, унаслідок якого загинуло від 8 до 12 млн українців. Масове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані.

1934–1941 рр. — знищення архітектурно-культурних пам’яток в Україні, арешт і страта 80% національної інтелігенції.

1934 р. — розстріл у Харкові 34 літераторів, серед яких були К. Буревій, О. Близько, І. та А. Крушельницькі, Г. Косинка, Д. Фальківський, М. Яловий та інші за стандартним на той час обвинуваченням «в организации подготовки террористических актов против работников советской власти. Имущество всех конфисковать».

1936–1938 рр. — масовий терор в Україні — «єжовщина».

1937 р. — масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських діячів культури й мистецтва на честь 20-річчя більшовицького жовтневого перевороту.

1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У.

1939–1941 рр. — широкомасштабні репресії НКВС на Західній Україні. Масові депортації населення у віддалені райони СРСР.

1944–1955 рр. — каральні акції НКВС проти сил опору Західної України (убито — понад 150 тис, заарештовано — понад 100 тис, депортовано до Сибіру — понад 200 тис. людей).

1946 р. — ліквідація греко-католицької церкви й підпорядкування її Російській православній церкві. Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури, різка критика часописів «Вітчизна» й «Перець».

1946–1949 рр. — ліквідація українських культурних здобутків — «ждановщина».

1947 р. — Л. Каганович проводить нову «чистку» серед культурницьких кадрів, звинувачуваних в «українському буржуазному націоналізмові».

1951 р. — погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі та мистецтві».

1958 р. — постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти»; Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилення зросійщення України (зосібна, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України).

1961 р. — нова програма КПРС проголосила політику «злиття націй» і подальше зросійщення союзних республік.

1964 р. — умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР.

1965 р. — перша велика хвиля арештів українських діячів (П. Заливаха, Б. та М. Горині, С. Караванський, В. Мороз та ін.).

1967–1971 рр. — арешти В. Чорновола, А. Лупиноса, ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти зросійщення, убивство А. Горської, підпал Видубицького монастиря, нищення могил Січових стрільців у Львові.

1972 р. — друга велика хвиля політичних арештів (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Іван та Надія Світличні, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, О. В. Романюк — згодом патріарх Володимир УПЦ КП та десятки інших).

1977 р. — арешт і суд членів Української Гельсінської групи та ін. (М. Руденко, О. Тихий, М. Матусевич, М. Маринович, Г. Снєгірьов, Л. Лук’яненко та ін.).

1978 р. — директива колегії Міносвіти УРСР про «Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».

1979 р. — чергова хвиля арештів українських діячів (О.Бердник, Ю. Бадзьо, Ю.Литвин, М.Горбаль — усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням). Убивство композитора В. Івасюка. Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.

1983 р. — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення.

1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР.

1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу оіфіційної мови в СРСР.

P.S. Не со всеми пунктами я согласен, но даже если их и исключить, то список всеравно получиться довольно внушительный. Кроме того к нему следует добавить политику и других государств власть которой была на территории Украины.

Нет. На ex.ua.
Агитка или не агитка, но многие факты из нее имели место быть. А кто-то может этого не знать. Спросил же меня русправман то ли с напускным, то ли с искренним удивлением, когда и где украинский язык гнобился. Значит, не знает, вот для таких как он я это и выложил. А это незнание в итоге у него вылилось в вывод, что украинского народа не было, нет и быть не может. Кроме того, эти факты объясняют нелюбовь отдельных личностей к России. Чтобы полноценно о чем-то говорить, нужно знать факты и понимать причины позиций всех сторон.

Я согласен, что некоторые пункты "притянуты за уши" в этот список, например: "1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР; 1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу оіфіційної мови в СРСР.". То есть, в этом я никак не усматриваю гонений украинского языка, а скорее наоборот, тот факт, что такие постановления были приняты лишь в самом конце существования СССР, говорит о тот, что прежде политика была несколько иная. А само принятие нацелено на то, что те же украинцы должны как-то общаться с прибалтами, кавказцами и прочими народами в СССР.

Но, все же, хочу Вас спросить, слово "гнобление" Вы взяли в кавычки, правильно ли я понимаю, что запрет языка, Вы не считаете его гноблением?

Почему случаи, когда поляки при насаждении униатства, заставляли людей на службе в Церкви молиться по-новому и за невыполнение жестоко наказывали, мы называем это национальным гноблением, а то же самое, когда людям не позволяли вести службу на родном языке, а навязывали свое, то это уже "гнобление" в кавычках?

Если, Вы говорите, что можно подтянуть тему любого языка, то давайте подтягивать, давайте будем говорить об этом! Зачем молчать? А тем более, зачем по принципу "раз мы молчим, то и Вы молчите", закрывать рот тем, кого эта тема беспокоит, и тем, кто хочет донести, неведомую доселе, информацию всяким русправманам?

Почему на форуме можно писать о геноциде казаков большевиками во времена гражданской, о выдаче казаков в Лиенце, о русской Голгофе - Терезине и Талергофе, а вот упоминание об угнетении украинцев и их языка сразу же становиться националистической агиткой и писать об этом оказывается неуместно?

Вентерь
Ну и опять мы говорим о государствах и внешней политике. Я же толкую о людях.
Вот насмотрятся они всяческих фильмов, например "Убить русского в себе" с таким вот описанием:

И верят после этого, что все народные украинские песни придумал австрийский генштаб. И что украинцев как нации нет, а есть "испорченные русские" (пример Русправман).