Козацькі посиденьки

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Козацькі посиденьки » Политика » О украинском монархизме...


О украинском монархизме...

Сообщений 1 страница 9 из 9

1

"Липинського я вважаю за найбільший інтелект на Україні після Грушевського, – казав поміщик і ­меценат ­Євген Чикаленко. – Але вони обидва… спіткнулися. Один думає збудувати державу мужиками, другий – панами, але ні одна держава не будується на одному класі". ­В'ячеслав ­Липинський був українським монархістом. Така ідея мала популярність ще перед Першою світовою війною. Наші інтелектуали обговорювали плани створення Українського королівства, на трон якого можна буде запросити німецького чи австрійського принца або навіть когось із дому Романових, аби лиш він сприйняв нашу незалежність. ­Липинський свою теорію назве "Українським гетьманським націоналізмом".
Іще 1921 року Чикаленко казав: ідея монархізму носиться в повітрі, та лиш Липинський насмілився "голосно ­сказати, що тільки монарх може збудувати Українську державу. А коли ми не зможемо посадити на трон свого монарха, то неминуче потрапимо в ярмо всеросійського большевицького монарха". Так воно невдовзі й сталося. Про найбільшу перепону в українському державотворенні В'ячеслав Липинський напише: "Первородним гріхом українців єсть ідейний хаос в політиці та брак організаційної дисципліни".
Із походження він – польський шляхтич, чиї предки осіли в Україні в XVII ст. Одначе все свідоме життя захищав ідею української державності. "Величчю своєю притягнуло мене ще в ранній моїй молодости українство. Українцем я був, відколи родився", – писав згодом. Служити Україні як своїй батьківщині вже було певною традицією серед наших поляків. Такими були "старогромадівці", теж шляхтичі, Володимир Антонович і Тадей Рильський – батько поета Максима Рильського.

Яким було поняття нації у В'ячеслава Липинського? Приміром, для його сучасника Дмитра Донцова це, передусім, етнічна спільнота, яку об'єднують кровні зв'язки, історична доля, віросповідання, мова та звичаї. Це – "­етнічний націоналізм". Липинський же вважав, що нація – спільнота громадян країни, які незалежно від етнічного походження визнають цю країну своєю, мають рівні соціальні й політичні права й спільне бачення її минулого й майбутнього.
"Націоналізм буває двоякий: державотворчий і ­державо­руйнівний – такий, що сприяє державному життю ­нації, і такий, що це життя роз'їдає, – писав 1925 року в одному з ­листів. – Перший є націоналізм територіальний, другий – націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом. Коли ви хочете, щоб була Українська Держава – ви мусите бути патріотами, а не шовіністами… Це значить, перш за все, що ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти. Для вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом – іншими словами: сотворити з ними разом на українській землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів".

На початку Першої світової В'ячеслав Липинський ­служив у царській кавалерії. Бився з німцями під Танненберґом у Східній Прусії. Одного разу в розвідці промокнув до нитки. Заробив хворобу легенів. Опинився в резерві. З весни 1917­го служив у Полтаві. Нібито хотів там створити кінний полк і поставити його на ­службу Центральній Раді. Але соціалісти в Генеральному секретаріаті військових справ у Києві не дозволили: ­мовляв, він "із панів". Та якби дозвіл і був, створити полк у тих обставинах – річ незвичайна. Серед солдатів колишньої царської армії панувала анархія, офіцери боялися носити погони, бо за це могли застрелити на вулиці. Липинський же ходив у драгунській уніформі й був єдиний офіцер у Військовій Раді, що складалася з нижніх чинів.
У місті, окрім гарнізону, вірного Центральній Раді, було майже 17 тис. солдатів, непідвладних нікому. Вони жили грабежем – обікрали навіть міського прокурора та ­Музей Полтавської битви. П'яні солдати валялися на вулицях, а хто тримався на ногах, громили погреби зі спиртним. По місту їздили бронеавтомобілі й стріляли в погромників. Надивившись на цю стихію, монархіст Липинський вкотре сказав собі: "Україна демократична – це фікція!" В українській історії він високо цінував "городових козаків", а не анархічну Запорозьку Січ.

Уважав, що аристократія не має права на загравання з "низами". Інакше вона перестає бути аристократією, а відтак руйнується й уся суспільна ієрархія, на якій тримається держава. Казав: якщо Дон Кіхот запобігатиме ­перед ­Санчо Пансою, нічого доброго не буде. Австрійський принц Вільгельм Габсбурґ, один із претендентів на український престол, назвав себе простонародним іменем Василь Вишива­ний і навіть писав вірші українською мовою. 1921 року ­надіслав книжку своїх поезій Липинському. Той чемно подякував, але в тому самому листі писав: "Мені здається, що "любов до бідного українського народу" може бути ­підставою для того, щоб стати Українцем, але не може бути підставою для того, щоби поміж Українцями вести деструктивну і руйнуючу роботу. Так само мені здається, що ­стати Українцем – ще не значить упасти і пожертвувати собою. Навпаки, становище зобов'язує тих, що стали Українцями, не робити цього".
На Полтавщині він був одним із ініціаторів створення Української демократично­хліборобської партії (УДХП). Написав її програму. І саме УДХП була однією з тих сил, що у квітні 1918 року привели до влади гетьмана ­Павла Скоропадського. У самому гетьманському перевороті ­В'ячеслав Липинський участі не брав, жив у Полтаві. ­Потім УДХП висунула його кандидатуру на пост міністра закордонних справ у гетьманському уряді. Він, очевидно, знав межу своїх можливостей: на міністра не пішов, став послом України у Відні.
А бути послом тоді було непросто. Полковник Микола Галаган, тодішній посол України в Угорщині, писав як він добирався туди: у вагоні нема де сісти, бо наші дипломати, які їхали в Грецію, везли з собою до Афін мішок борошна, і він зайняв усе купе. Європа після світової війни голодувала й із харчами там було важче, ніж у нас. І навіть за тих ненормальних обставин Липинський проявив себе успішним дипломатом. У Відні він обмінював ратифікаційні грамоти з представниками Болгарії, Німеччини й Туреччини, що тоді визнали Україну як суб'єкт міжнародних відносин.

Побутувало тоді таке поняття – "мартовські українці". про тих, хто згадав про своє українство щойно після утворення Центральної Ради – з березня 1917 року. Саме "мартовські українці" нерідко вважали Липинського чужим, "не нашим". Він казав Донцову на початку 1919­го: "Якийсь Перерепенко, що вчора був або чорносотенцем, або малоросом, більше має в них довір'я, аніж я". Та що казати – Володимир Винниченко питав: "Чому ви не хочете припустити, що в Липинського, родом поляка, не могли прокинутися польські почуття?"
Гетьман Павло Скоропадський казав про соратників: "Во всех этих людях я не любил их крайнего украинства. Липинский – украинец, но без той узости, которая отличает этих господ от остальных смертных". Але якось гетьман промовився Євгенові Чикаленку: мовляв, наш посол у Відні – не українець, а поляк. Чикаленко відповів: "Липинський такий українець, що дай Боже побільше таких!"
Утім, Чикаленко, уже на еміграції, зізнавався, що не може збагнути, чому Липинський пов'язує українську монархію лише з особою Скоропадського, який не зумів утриматися на гетьманстві навіть із допомогою німців. А В'ячеслав Липинський справді довго залишався вірним Павлові Скоропадському. Коли на зміну гетьманові прийшла Директорія, він і далі був послом у Відні – але не складав їй присяги, залишився переконаним гетьманцем.

Липинський пішов у відставку влітку 1919 року – ­після того як в Україні розстріляли полковника Петра Болбочана. Колишній офіцер Липинський цінував людей, здатних долати хаос. Одним із таких був полковник Болбочан. Його Запорозький корпус і корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця становили основу армії УНР. Але вожді Директорії ревниво ставилися до чужих успіхів. У січні 1919­го Болбочана усунули від командування корпусом й звинуватили в різних гріхах. 12 червня військово­польовий суд виніс вирок – смертна кара. Симон Петлюра, щоб уникнути відповідальності, виїхав на фронт, а Болбочана розстріляли.
В'ячеслав Липинський, довідавшись про це, розридався. "Факт розстрілу, котрий для мене став безпосередньо причиною моєї відставки, – це тільки вище видніше полум'я того процесу самоспалення, в якому згорає наша хата. Болбочан був одним із тих чесних, свого імені достойних офіцерів, які, вступивши до Української ­Армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої держави. І цього лицаря, що, ­борючись із ворогом, пройшов усю Україну і прагнув вернутися на фронт до своїх улюблених полків, цього одного з тих рідких дійсних українських патріотів, розстріляли. Факт розстрілу отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного ­організму – язву національного розкладу". Запис у щоденнику в травні 1919 року: "Живу болісно зі своїми думками… Гине всею силою молодости моєї улюб­лена вільна, незалежна, Велика Україна. Гине, бо немає до неї істинної любови…"

За рік до смерті Липинський почав розводити курей. ­Допомагав йому секретар Михайло Савура­Ципріянович, на прізвисько – Ципочка. Колишній посол жив тоді в австрійському містечку Бадеґ. Невеликий будинок і трохи землі коло нього придбав 1928­го за фінансової підтримки братів­лікарів – Станіслава, який жив у їхньому родинному маєтку в Затурцях на Волині, та Володимира з Луцька. Липинський щодня записував знесені яйця, відбирав найкращі для інкубатора. Коли міг, виходив надвір і оглядав курей. Усіх їх знав на вигляд, знав особливості кожної курки: як несеться, чи добрі яйця. Передплачував фахові журнали з куркознавства.
Казав, що кожне велике діло мусить мати комічний елемент. "Драма в тім, що я надто хотів Української держави, але не всіх людей можна перетворити на орлів". Отже – від орлів до курей. Можливо, в тім і був "комічний елемент". Зрештою, це постало з необхідності: в еміграції жилося тяжко, дружина гетьмана Скоропадського вирощувала квасолю й помідори й також тримала курей.
У травні 1931­го в Липинського загострився туберкульоз, перед тим він переніс серцевий напад. Останні дні життя провів у санаторії Wienerwald у Перніці коло Відня. ­Помер близько о пів на одинадцяту вечора в неділю, 14 червня 1931 року. Брати й сестра наполягли, щоб його останки перевезли до Затурців і поховали в родинному склепі 


Перед смертю порвав із гетьманом Павлом Скоропадським

1882, 5 (17) квітня – В'ячеслав Липинський народився в родинному маєтку в селі Затурці, нині Локачинського р-ну Волинської обл. Рід – вихідці з польської шляхти з Мазовії, що на сході Польщі. Батьки – Казимир і Клара Липинські, мали ще двох синів і дочку. В'ячеслав учився в Луцьку, Житомирі, закінчив Київську 1-у гімназію. У1902–1906 роках у Яґеллонському університеті в Кракові вивчав ­агро­номію та історію. Слухав також курс української мови у викладі Богдана Лепкого. Потім – студії в Женеві, Швейцарія.
1909 – у книжці "Шляхта на Україні" виклав свої монархічні погляди і те, що Україна має стати конституційною монархією. За його пізнішим виразом, "держави – це твори Господні".
1913 – дядько по матері Адам Рокицький подарував В'ячеславові хутір Русалівські Чагари на Уманщині. Якийсь час Липинський не мав часу на інтелектуальну працю: клопотався сівбою, оранкою, будував дім. Перевіз сюди з Кракова бібліотеку й архів. Тут зберігався й готовий до видання чотиритомний рукопис Липин­ського з історії України. Навесні 1918 року червоноармійці пограбували та спалили хутір. ­Згоріли бібліотека й архів.
1914, серпень–листопад – ­офіцер 4-го Драгунського ­Ново­троїцько-Катеринославського полку в 2-й армії генерала Самсонова. Воював на Мазурських озерах – неподалік місць, звідки походили його предки. У 1915–1917 роках служив у кінному резерві в Дубні й Острозі на Волині та в Полтаві.
1918 – 1919 – посол ­України у Відні. 1920-го з ініціативи Липин­ського у австрійській столиці ­засновано Український союз хліборобів-державників (УСХД). Програму Союзу виклав у "Листах до братів-хліборобів".
1926 – 1927 – завідував кафедрою історії української державності в заснованому Скоропадським у Берліні Українському науково-дослідному інституті. 1928-го перебирається до австрійського Бадеґа. Липинський залишався головою Ради присяжних УСХД. Гетьман у ній мав, за статутом, рівні права з усіма членами Ради. Але він у січні 1929 року в Будапешті, без погодження з Радою присяжних, обіцяв підписати угоду про визнання Підкарпатської Русі, як тоді називали Закарпаття, угорською територією. Дізнавшись про це, Липинський написав гетьманові 18 серпня 1930 року, що "ідейний гетьманський рух перетворився на персональне підприємство Павла Петровича Скоропадського". Згодом і публічно заявив, що така ситуація загрожує самій ідеї гетьманства, і через те він, ­Липин­ський, не хоче мати нічого спільного з таким монархізмом. Розпустив УСХД, заснував Братство українських класократів-монархістів, гетьманців.
1931, 14 червня – ­В'ячеслав ­Липинський помер у санаторії під Віднем. 2 липня тіло поховали в родинному ­склепі в Затурцях. 1946-го якісь зловмисники шукали скарб у тому склепі. ­Розбили труну й викинули кістки небіжчика. Люди зібрали їх і поховали. Тутешніх могил ніхто не доглядав. У 1960-х чимало пам'ятників розбили і поклали у фундамент колгоспних будівель. Давнє кладовище містилося біля траси й після руйнування мало непривабливий вигляд. 1976 року сюди пустили бульдозери й усе зрівняли з ­землею.

"Не кожному Бог дав родинне щастя"
В'ячеслав Липинський із майбутньою ­дружиною Казимирою Шумінською познайомився у ­Кракові. ­Разом училися в універси­теті, одружилися 1906 року. Після того поїхали в Женеву, щоб прослухати курс соціології в універ­ситеті. З травня по ­жовтень 1908-го жили в маєтку ­Затурці. ­Липин­ський був удома і почувався щасли­вим. Брати Станіслав і Володимир, ­сестра Ванда не завжди підтримували його погляди, але допома­гали, чим могли. А от ­Казимира Липинська не поділяла українства свого ­чоловіка і не забувала нагадувати ­їхній дочці Єві, що вони таки поляки. Ще у ­травні–липні 1913 року Липинський бував у Затурцях – і сам, і з дружиною. Пізніше писав: "Родина – приватна річ і не кожному Бог дав родинне щастя". В останні дні ­життя поряд з ним були ­брати, сестра і дочка. Чи була й дружина – ­достеменно ­невідомо.

http://gazeta.ua/articles/history-journ … odi/428800

0

2

Хочу выделить понравившееся из статьи:

­В'ячеслав ­Липинський був українським монархістом. Така ідея мала популярність ще перед Першою світовою війною. Наші інтелектуали обговорювали плани створення Українського королівства, на трон якого можна буде запросити німецького чи австрійського принца або навіть когось із дому Романових, аби лиш він сприйняв нашу незалежність.


Коли ви хочете, щоб була Українська Держава – ви мусите бути патріотами, а не шовіністами… Це значить, перш за все, що ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти. Для вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом – іншими словами: сотворити з ними разом на українській землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів".


Гетьман Павло Скоропадський казав про соратників: "Во всех этих людях я не любил их крайнего украинства. Липинский – украинец, но без той узости, которая отличает этих господ от остальных смертных".


монархіст Липинський вкотре сказав собі: "Україна демократична – це фікція!"


Все это было сказано в начале 20го века, но на сегодняшний день абсолютно не потеряло своей актуальности!

+1

3

Вопрос: А откуда взялся Король Украины - Руси Орест Первый Карелин - Романишин?Это что за институт монархии?

0

4

Лейб-медикъ написал(а):

Вопрос: А откуда взялся Король Украины - Руси Орест Первый Карелин - Романишин?Это что за институт монархии?

Я этого не знаю.

0

5

Славен написал(а):

Я этого не знаю.

На эту тему я писал в разделе "Обо всем и не о чем", тема "Ряженые или придурки короля".

0

6

Кроме "Габсбургского проекта"  и Ореста ( "потомка Яр-Тура", кажется, или это Олелько 11 им был, от которого уже "наследовал трон" регент Орест) иных самородных монархистов в постсоветской Украине не было?

"Короли" мнимые

http://www.youtube.com/watch?v=e6eMZdUkJ9Q

http://www.youtube.com/watch?feature=en … M&NR=1

http://www.youtube.com/watch?v=mklMI9_p … re=related

и реальные:
http://www.youtube.com/watch?v=01F5rb4nI80

http://www.youtube.com/watch?v=Qe1PsVGU … re=related

Отредактировано Вентерь (2012-04-06 15:50:11)

0

7

О демократии и зарождении иерархии в природе.

"Над крысами был проведен эксперимент.
С целью изучения их способности к плаванию Дидье Дезор, ученый из лаборатории поведенческой биологии университета города Нанси, поместил шесть крыс в клетку, откуда был только один выход - в бассейн. Чтобы добраться до кормушки с пищей, нужно было переплыть бассейн. Очень скоро выяснилось, что вовсе не все крысы отправляются добывать пищу. Роли распределились следующим образом: два эксплуатируемых пловца, два эксплуататора, один независимый пловец и один козел отпущения.
Два эксплуатируемых плыли за едой. Когда они возвращались в клетку, два эксплуататора били их и окунали головами в воду до тех пор, пока те не отпускали добычу. Только накормив своих повелителей, двое рабов получали собственную порцию. Эксплуататоры никогда не переплывали бассейн, чтобы насытиться, им было достаточно поколотить пловцов.
Независимый пловец был достаточно силен и не подчинялся эксплуататорам. И, наконец, козел отпущения не мог ни плавать, ни запугивать эксплуатируемых, он просто собирал рассыпавшиеся во время драк крошки. Такая же структура группы - два эксплуатируемых, два эксплуататора, независимый пловец и козел отпущения - повторилась во время эксперимента в двадцати клетках.
Чтобы лучше понять механизм возникновения иерархии, Дидье Дезор поместил в одну клетку шесть эксплуататоров. Они дрались всю ночь. К утру роли распределились по привычной схеме: два эксплуататора, два эксплуатируемых, независимый пловец и козел отпущения. Эксперимент с шестью эксплуатируемыми, шестью независимыми и шестью козлами отпущения дал тот же результат.
Еще один результат этих опытов ученые из Нанси узнали, вскрыв черепа испытуемых и проанализировав состояние их мозга. Самому разрушительному воздействию стресса подверглись не козлы отпущения, не эксплуатируемые, а эксплуататоры. Они боялись, что рабы перестанут им подчиняться."

Также показателен другой  "социальный" эксперимент над крысами. В условиях абсолютного достатка и удовлетворённости всех мыслимых потребностей испытуемые упрямо стремились в единственное недоступное им помещение, на пороге которого получали сильный разряд электротоком. В помещении не было ровным счётом ничего - пустая тёмная комнатка, лишённая запахов. Приходя в себя после электрошока, через некоторое время крысы с опаской, преодолевая страх, всё равно возобновляли свои попытки проникнуть в неведомое....

Большое крысиное сообщество при свободном доступе к пище и самкам самопроизвольно разбивалось на четвёрки: "лидер", "заместитель", "свободный общинник" и "пария".

Отредактировано Вентерь (2012-04-06 19:51:59)

0

8

Интересная стать. А кто-то пытался построить коммунизм :D

0

9

Вентерь написал(а):

Роли распределились следующим образом: два эксплуатируемых пловца, два эксплуататора, один независимый пловец и один козел отпущения.Два эксплуатируемых плыли за едой. Когда они возвращались в клетку, два эксплуататора били их и окунали головами в воду до тех пор, пока те не отпускали добычу. Только накормив своих повелителей, двое рабов получали собственную порцию. Эксплуататоры никогда не переплывали бассейн, чтобы насытиться, им было достаточно поколотить пловцов.Независимый пловец был достаточно силен и не подчинялся эксплуататорам. И, наконец, козел отпущения не мог ни плавать, ни запугивать эксплуатируемых, он просто собирал рассыпавшиеся во время драк крошки. Такая же структура группы - два эксплуатируемых, два эксплуататора, независимый пловец и козел отпущения - повторилась во время эксперимента в двадцати клетках.

Это , что в крации идея монархизма? :D
Насколько я понимаю,Вы казаков ставите в разряд эксплуатируемых.Вам вместо свободы службу подавай, не знаете кому принести. :D

0


Вы здесь » Козацькі посиденьки » Политика » О украинском монархизме...