МАНІФЕСТАЦІЯ ВІД ІМЕНІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО ДО ІНОЗЕМНИХ ВОЛОДАРІВ, ЩО ПОЯСНЮЄ ПРИЧИНИ РОЗРИВУ З МОСКВОЮ від жовтня 1658 року
До відома ясновельможних, найшляхетніших, найсвітліших, найповажніших, найславетніших, знаменитих, високородних, достойних володарів, царів, електорів, князів, маркізів, республік, графів, баронів, знаті, громадян і т.п., і т.п.
Ми, все військо Запорозьке, заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою правдивою і щиросердою маніфестацією, що приводом для ведення наших війн з Польщею не була жодна інша причина, не інша мета й намір, як захист святої східної церкви, рівно як і наших прадідних вольностей, любов до яких ми зберегли разом з нашим гетьманом, вічної пам’яті Богданом Хмельницьким, і нашим писарем Іваном Виговським.
Приватні наші справи порівняно зі справою слави Божої та спільного блага були для нас завжди другорядними. Тому, домовившись про дружні союзи з татарами, її світлістю шведською королевою Христиною 1, а згодом і з його світлістю королем Швеції Карлом Густавом 2, ми завжди їх дотримувались і всім цим угодам були незмінно вірними. Навіть полякам ми ніколи не давали приводу для порушення угод, бо за святою нашою вірою виконували всі домовленості і постанови.
1 не з іншої якої причини ми прийняли протекторат великого князя московського, а лише для того, щоб за угодою, укладеною за допомогою зброї і з Божою поміччю відновленою не раз пролитою кров’ю, ми могли зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків.
Тому й наше військо разом із наказним гетьманом Низового війська Золотаренком 3, довірившись обіцянкам і запевненням великого князя московського, спершу було за приєднання Литви до великого князя московського. Покладаючись на зв’язки, що лучать наші релігії, та на наше свобідне та добровільне підпорядкування, ми сподівались, що він буде до нас доброзичливим, дружнім, м’якосердим, чинитиме з нами не інакше, як грунтуючись на щирій довірі, не порушуючи нашої свободи, а діятиме відповідно до своїх обіцянок. Але — о даремні надії! Послужливі державні урядовці цього доброчесного й побожного царя та московські бояри мали заміри, щоб вже в той перший рік, коли йшлося про мир між поляками і московитами, був укладений також договір з метою захопити Польське королівство, а нас придушити і приєднати. Московити пообіцяли полякам, що ми зрадимо нашій домовленості зі шведами й з волі великого князя розпочнемо проти них війну. Замисли їхні спрямовувались на те, щоб нас, зайнятих війною зі шведами, легше було придушити й приєднати, на що Богдан Хмельницький, разом із нашим писарем, не лише не давали згоди великому князю, але й наводили йому через Василя Петровича Кикіна чимало доказів, чому не потрібно починати війну зі шведами в Лівонії. Ми мали на руках копії вищезгаданих перетрактацій, безсумнівно, вірогідні, однак не думали, що цей невірний крок і знак омани свого володаря державні урядовці здійснили, не узгодивши цей злочин із прихильним до нього царем і святійшим патріархом. І тому, вірні своєму слову, ми намагалися запобігти зусиллям московитів.
Отож війна, розпочата в Лівонії проти його світлості короля Швеції, нашого союзника і друга, без найменшої причини, а лише під тим одним претекстом, що його світлості королю Швеції подобалося підтримувати з нами дружбу, була першим відкритим свідченням цього злочину. Адже король Швеції, заклопотаний веденням військових дій, не міг допомогти нашим зусиллям. З цієї причини до нашого посла у його світлості короля Швеції шляхетного Данила
Грекині Олівенберга 4, якому двічі було відмовлено в проїзді через Московію, приєднався наш гетьман з тим же військом, при котрому раніше був Данило Виговський, його свояк 5. Він провів його до самого Люблина і спостерігав лукавство ошуканців московитів.
В тому, що наші підозри небезпідставні, переконує укріплення, недавно споруджене в нашому столичному місті Києві, з розміщеною в ньому залогою з кількох тисяч московитів, щоб нас тримати в неволі, якої колись було задосить і в Польщі. Так заповзято турбуються московити тим, щоб, приєднавши нас до себе, зробити союзниками по рабству.
Достовірні свідчення та явні приклади цього ми мали й у Білій Русі, коли людей шляхетного походження, які за своєю волею відійшли до прикордонних місцевостей Московії, майже двісті родин, силою і підступами перевезли до Московії. В той час, коли міщани Могилева та корінні мешканці інших міст Білої Русі, люди з різних міст і сіл, даремно добивались милосердя великого князя, їх числом понад двадцять тисяч чоловік депортували і переселили в місця московських колоній. Не кажучи вже про захоплених в Старому Бихові, що був переданий в їхні руки, та в інших містах поблизу Дніпра, бо весь Дніпро оточений залогами [московитів]. Де це не вдається, вони чинять свої підступи в інший спосіб.
Після смерті вічної пам’яті Богдана Хмельницького, гетьмана військ Запорозьких, вони думали, що наша Мала і Біла Русь разом із військом Запорозьким швидко загинуть. Тому й послів наших в Москві затримували довго і з ними поводилися гордовито, і на наші прохання ми отримували холодні відповіді. Незабаром й московське військо на чолі з князем Григорієм Ромодановським, послане на виручку під виглядом допомоги, просунулось аж до Переяслава і не побажало підкоритись гетьману.
Коли пізніше був обраний гетьманом Іван Виговський, який прийняв провід, перебуваючи на посаді головного писаря війська Запорозького, то Ромодановський першим не визнав цей офіційний титул, а за ним те ж саме зробив і великий князь 6. Потім сім’я розбрату посіялось ще далі, гетьманові закидалось, що він є польським шляхтичем і тому більше відданий полякам, ніж війську Запорозькому.
Оскільки природа воїнів, що ведуть бої за своїм власним розсудом і підносяться внаслідок численних перемог, схильна до сваволі, то вона разом із честолюбним бажанням наказувати штовхнула деяких козаків, що жили нижче Дніпрових порогів, до того, що вони, збунтувавшись, обрали собі за ватажка якогось Барабаша 7. В листах, написаних до великого князя і відправлених через їхніх послів, ці козаки звинувачують щойно обраного гетьмана всього війська Запорозького в багатьох кримінальних злочинах. Через цих послів вони також пропонують і закликають до того, щоб верховний військовий провід разом зі всією скарбницею був перенесений до Москви і щоб воєводи для нас посилалися із Москви.
Ця достохвальна справа відбувалася так, що коли згадані посли у супроводі тридцяти козаків проходили через землі Полтавського полку, то Пушкар, полтавський полковник, втаємничений у справи заколоту і його співучасник, мовби перейняв їх і додав ще сім своїх козаків, котрі, будучи захоплені послами бунтівників і перепроваджені до самих кордонів в Московії, згодом були відпущені. Посли виправдовувались тим, що Пушкар хотів їх затримати, але не зміг.
Знаючи це з постанови генеральної ради, яка відбулася у Корсуні, [де й Пушкар присягав на вірність гетьману], гетьман направив до великого князя послів з листами, в яких просив, щоб не довіряли цим бунтівникам, бо військо вже неодноразово засвідчувало свою вірність великому князю, а понад те, щоб посли бунтівників були під вартою повернені до війська Запорозького. Але справа вирішилася на добре для нас і тому, що наші посли випередили прибуття бунтівників, а коли ті прийшли у Москву, то тримали в таємниці своє місцезнаходження. Запитаний нашими послами в Москві дяк Алмашев заперечував те, що вони вже прийшли, поки їх одночасне з нами і таємне перебування в місті не стало для наших явним. Але це аж ніяк не похитнуло впертої підступності московитів: відпроваджені нами посли не отримали відповіді, патріарх московський не удостоїв відповіддю гетьмана на його листи. Навпаки, бунтівники одержали від великого князя нагороду, листи і явно незаконні привілеї для війська Запорозького, щоб передати їх Барабашеві.
В той час був у Путивлі придворний Микола Олександрович Сушин і побачив, що справа повертається на погане, що недостойно ведуться переговори з вільним народом. Тому він затримав послів бунтівників і пообіцяв передати нам, якщо великий князь дасть на те згоду.
Тим часом Пушкар, не повідомляючи гетьмана, майже щоденно потай приймав московських послів і відсилав назад. На сім листів, посланих йому з вимогою з’явитися до гетьмана, надійшла відмова. Нарешті, коли до нього наблизилися послані гетьманом військові загони, що не мали жодних ворожих намірів, він несподівано напав, одних убив, інших розігнав.
Майже в той самий час прибув надзвичайний посол великого князя — Богдан Матвійович Хитрово, генерал артилерії і московський сенатор 8. Без погодження з гетьманом він надсилає письмові універсали до всіх полковників, щоб вони прибули в Переяслав на генеральну військову раду. Переговоривши із старшиною, він відсилає Григорія Ромодановського до Москви і сповіщає, що за велінням великого князя предстане перед військовою Радою замість гетьмана.
Гетьман розцінив як поганий знак те, що права його посади і влада знехтувані разом із свободами війська Запорозького. Однак він поступився інтересам суспільного блага й прибув на раду.
Там гетьману повідомили, що Григорій Ромодановський, який стояв на чолі московського війська, протягом двох днів був неподалік Пушкаря і вів перетрактації про нашу поголовну видачу. Хоча в його владі було схопити заколотників, полонити і відіслати на вищезгадану раду. Накопичуючи сили для подальшого просування, він прочекав вісім днів, так і не домовившись із Пушкарем. А направленим до Пушкаря від всіх полковників і від Богдана [Хитрово] послам із проханням, щоб відмовився від свого замислу, і з’явився на раду, поклавшись на громадську довіру, і подав звинувачення, він відповів, що не може з’явитись інакше, ніж разом із своїми воїнами. Зі свого боку, він послав кілька сотень, які були зустрінуті Богданом з великими почестями і, щедро обдаровані, повернулись додому.
Тим часом Богдан разом із своїм оточенням звелів гетьману, щоб він прямо пішов на Пушкаря і привів його до послуху коли не переконанням, то силою, якщо тільки гетьман пообіцяє такі дві речі:
1. Складе присягу на Святому Євангелії великому князю.
2. Протягом восьми днів разом з кількома особами із військової старшини поїде до Москви для перетрактації з великим князем. Гетьман погодився і на першу, і на другу умови. Після цього він розпустив раду і звелів повернутися чотирьом полкам, направленим проти Пушкаря.
Майже в той самий час були відпущені посли вищезгаданого Барабаша. Вони приєднуються до Пушкаря і показують підбурювальні листи та привілеї, одержані від великого князя. [Вищезгаданий Барабаш був Божою милістю і розсудливістю гетьмана викликаний із Запорожжя й після того, як він визнав свою провину і просив гетьмана про прощення, був ласкаво і шляхетно вибачений та звільнений від покарання].
Богдан, що мав купку своїх збунтованих козаків, досі не виконав обіцянки, але змусив Пушкаря до присяги і пообіцяв йому прощення. З цієї причини запалена у нас пожежа, розпалювана московитами, вирвалась назовні. В різних місцях бунтівниками були вбиті невинні люди, а московити спостерігали за цим звіддалік. Серед них шляхетний Боґлевський 9, свояк гетьмана, бездоганний і миролюбивий, був убитий в своєму будинку разом із дружиною та всіми домашніми. Коли про цей злочин сповістили великому князю, то він відбувся мовчанкою.
Але Пушкар, не вдовольняючись скоєним, поєднав сили свого полку з силою бунтівних козаків, стягнутих зі всіх кінців його землі, і рушив прямо в бік Дніпра для того, щоб захопити гетьмана разом зі всією генеральною старшиною війська Запорозького, яких він пообіцяв передати в руки московитів.
Звернувшись за допомогою до московитів, гетьман даремно чекав відповіді і змушений був уже інакше розраховувати свої сили. Тому він закликав на допомогу татар на чолі з їхнім ханом КарачБеєм, приєднавши їх до козаків, яких можна було зібрати, та найманого війська, і рушив назустріч повсталим. Він відігнав їх від Полтави, бажаючи одного, щоб можна було заспокоїти це заворушення без кровопролиття. З цієї причини гетьман неодноразово відправляв своїх послів до Пушкаря, пропонував всім прощення і обіцяв свою ласку.
Ймовірно, Пушкар і оточені зі всіх боків зрозуміли, що тепер вони повинні схилитися до миру і пообіцяли його. Але підступно ошукавши, Пушкар на саме свято Пресвятої Трійці, серед ночі, вважаючи, що наше військо, переможене сном і пияцтвом, можна буде легко розбити, напав на нас, під’юджуваний передусім московськими зрадниками і тими, хто знаходився в нашому війську, а їх у нас було предосить. Тому, ввійшовши всередину табору, він зайняв більшу частину ар’єргарду. Проте лише засутеніло, гетьман разом із своїм найманим військом і татарами вчинив опір і розбив повсталих аж до їхнього цілковитого знищення разом з їхнім проводирем. Лише Барабаш з небагатьма врятувався втечею. До загиблих у цій битві варто додати і тих, які були вбиті повсталими в Лубнах і Гадячі. Їх нараховують до п’ятдесяти тисяч чоловік, і це є плід злодіянь московитів.
Коли ж це так відбулося і можна було тепер сподіватися на мир у нашій Русії, раптом через три тижні щезлий Григорій Ромодановський разом із військом великого князя вступає в наші володіння. Про своє прибуття він повідомляє гетьману, що прийшов на допомогу до козаків для умиротворення заворушень. На це той йому відповів, що вже все заспокоїлось, тому хай повертається назад зі своїм військом, а Барабаша, який знову повстав проти нас, — закутого в кайдани, видасть гетьману. Ромодановський відповів, що відійти з військом або видати Барабаша гетьману він, без особливого на те наказу великого князя, не може, зрештою, хай гетьман прибуде для розмови у вузькому колі.
Між тим Шеремет[ьєв], полководець великого князя 10, підійшов до Києва з іншого боку з шести тисячами війська, за яким потай йшли інші воїни московитів, числа яких доходило до п’ятнадцяти тисяч. Він по-дружньому запросив гетьмана, щоб той прибув для переговорів з ним, виключно маючи на меті захопити його в полон, разом із кимось із старшини. Коли ж гетьман відмовився від цієї зустрічі, Шеремет[ьєв] відкрито заявив, що загиблий Пушкар був найкращий і найвірніший слуга великого князя, а гетьман є ворог московитам. Впевненість у тому, що Шеремет[ьєв] намагається чинити всіляку шкоду гетьману і всьому війську Запорозькому, підтвердило й повідомлення кількох московитів, які шукали притулку у нас.
Те ж саме підтвердили два перебіжчики із війська Ромодановського, втаємничені в підступну змову. Зі свого боку виявив достатнє старання й Ромодановський: кількох сотників, відданих нам, він засудив до шибениці, а двічі повсталому Барабашеві надав титул гетьмана війська Запорозького разом із клейнодами від великого князя; прилуцького полковника, відданого нам 11, він позбавив цього звання і призначив іншого; розіслав у різні місця письмові універсали Барабаша, що закликали до нового повстання. Нарешті, він зробив відкрито ворожий крок — спустошив місцевості, прилеглі до нашого міста Веприка, і забрав у полон багатьох місцевих жителів.
Так розкрилася хитрість і підступність тих, які без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї — рабське ярмо. Для того, щоб знищити його, ми і доводимо нашу невинність і, закликаючи на поміч Бога, розпочинаємо законний захист і змушено шукаємо допомоги сусідів в ім’я своєї свободи. Тому на нас немає вини і не ми є причиною цієї війни, яку тепер розпалили. Ми хотіли бути вірними великому князю, але нас змусили взятися за зброю.
Підписаний Юрієм Немиричем з позначкою «власноручно».
)
