На мою думку, однією з найсуперечливіших постатей в історії України та Росії був останній гетьман П.П. Скоропадський.

СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ (1873–1945), російський і український військовий і державний діяч, гетьман України. Народився 3 (15) травня 1873 у Вісбадені (Німеччина) в дворянській сім'ї. Батько П.І.Скоропадський – крупний поміщик Чернігівської і Полтавської губерній, полковник російської армії, прямий нащадок українського гетьмана І.І.Скоропадського (1708–1722). Мати М.А.Міклашевська – із старовинного козацького роду. Після закінчення Петербурзького Пажеського корпусу отримав чин корнета і був призначений командиром ескадрона Кавалергардського полку (1893). У 1895 став полковим ад'ютантом. У 1897 отримав чин в поручика. У 1898 одружився на А.П.Дурново, дочці московського генерал-губернатора. Брав участь в російсько-японській війні: командував сотнею 2-го Читинського козачого полку, потім служив ад'ютантом головнокомандуючого російськими військами на Далекому Сході генерала Н.П.Ліневіча. Нагороджений Георгіївською зброєю і орденом Св. Володимира. У грудні 1905 отримав чин полковника та був призначений флігель-ад'ютантом імператора Миколи II. У 1910–1911 командував 20-м драгунським Фінляндським полком. У 1911 призначений командиром лейб-гвардії Кінного полку. У 1912 отримав чин генерал-майора. Під час Першої світової війни командував 1-ою бригадою 1-ої гвардійської кавалерійської дивізії, потім призначений командиром 3-ї, а пізніше 5-ї гвардійської кавалерійської дивізії. У 1916 став генерал-лейтенантом. У січні 1917 отримав у командування 34-й армійський корпус.
Після Лютневої революції, що викликала підйом автономістського руху на Україні, виявився в складному становищі – підкоряючись Тимчасовому уряду і Верховному командуванню, був вимушений зважати на Центральну Раду (органом всеукраїнської влади, створеним місцевими національними партіями 4 (17) березня 1917), оскільки його корпус знаходився на підконтрольній їй території. Коли Тимчасовий уряд визнав легітимність Центральної Ради (2 (15) липня 1917), приступив до українізації свого корпусу, що отримав назву «1-го Українського». 6 жовтня з'їзд Вільного козацтва в Чигирині проголосив його отаманом.
Жовтневий переворот зустрів вороже. Підкорявся Центральній Раді і був призначений командуючим збройними силами проголошеної 7 (20) листопада Української народної республіки. З 3 (16) грудня вів успішні військові дії проти частин Південно-західного фронту і загонів Українського радянського уряду, що влаштувався в Харкові, які знаходилися під впливом більшовиків; зміг запобігти встановленню Радянської влади на більшій частині території України. 29 грудня (11 січня) на знак протесту проти рішення Ради про розпуск 1-го Українського корпусу подав у відставку.
Взяття Києва більшовиками 26 січня (8 лютого) 1918 змусило його перейти на нелегальне положення. Після вступу до Києва німецьких військ і відновлення влади Центральної Ради очолив офіцерсько-козацьку організацію «Українська народна громада». 29 квітня 1918 на з'їзді «хліборобів» (крупних землевласників) проголошений «гетьманом всієї України»; за наказом командуючого німецькими військами фельдмаршала Г.Ейхгорна Центральна Рада була розпущена. Українська народна республіка перестала існувати, поступившись місцем Українській державі на чолі з гетьманом.
Отримавши владу, П.П.Скоропадський направив свої зусилля на створення незалежної української держави зі всіма необхідними атрибутами: був ухвалений закон про українське громадянство, затверджений державний герб, введена власна грошова система, сформовано декілька національних дивізій, проголошена автокефалія Української церкви, організована Українська академія наук, відкрито два державні університети. Його внутрішня політика грунтувалася на відродженні історичної української традиції (гетьманство як політична форма, конституювання козацтва як привілейованого стану) і на відновленні дореволюційних порядків (права власності на землю, свободи торгівлі і приватного підприємництва). Українізація, проте, не означала проведення націоналістичного (антиросійського) курсу. Режим надавав підтримку організаціям російських офіцерів, хоча і перешкоджав створенню ними крупних військових формувань. Його опорою були правоконсервативні кола. Гетьман проводив чистку державного апарату від представників демократичних партій, піддавав репресіям лівих націоналістів (українських есерів і соціал-демократів), проводив каральні експедиції проти селян, які захоплювали поміщицькі землі. У зовнішній політиці орієнтувався на Німеччину і її союзників, підтвердив всі раніше укладені Україною договори; разом з тим досягнув визнання з боку Антанти та низки нейтральних країн. Уклав договір з націоналістичною владою Криму, вступив у військовий союз з козачими урядами Дону і Кубані.
Після поразки Німеччини і початку евакуації німецьких військ з України спробував спертися на Антанту і Білий рух. Відмовився від гасла незалежної України і заявив про готовність воювати за відтворення єдиної Росії разом з Добровольчою і Донською арміями. Приступив до формування російських офіцерських дружин. Проте повстання, підняте проти нього в середині листопада лідерами Українського національного союзу (В.К.Винниченко, С.В.Петлюра), і успішний наступ (при нейтралітеті німців) петлюрівських загонів на Київ призвели до розвалу гетьманських військ і краху Української держави. 14 грудня 1918 Скоропадський відмовився від влади і під виглядом пораненого німецького майора покинув Київ.
У 1918–1945 жив в Німеччині. Був центром тяжіння монархічного крила української еміграції. Під час Другої світової війни активно співпрацював з німцями (хоча є альтернативний погляд на життя П. Скоропадського у еміграції: жив в Німеччині як приватна особа. Під час Другої світової війни послідовно відмовлявся від пропозицій співпраці, які поступали від нацистів.). У квітні 1945 втік з оточеного Берліна на південь, але по дорозі потрапив під бомбардування союзної авіації і був смертельно поранений. Помер 26 квітня в госпіталі Меттена (Баварія).

(Українська держава проіснувала сім з половиною місяців. За цей час було відкрито 150 українських гімназій, українські університети в Києві і Кам'янець-подільському, заснована Українська Академія наук, відкрито багато бібліотек, музеїв, театрів. Були проведені реформи в армії, сформовані гвардійська дивізія сердюків і дивізія сірожупанників, відновлено формування Українських січових стрільців. За час існування Української держави були налагоджені дипломатичні зв'язки з дванадцятьма країнами.)
http://i075.radikal.ru/0911/4d/a1c7afe9062d.jpg

увеличить

увеличить