Тепер вже всіх відбіліюють

Вот я заметил, что ряд СМИ постоянно формирует такой взгляд на Восточную Украину, Крым и Россию. Постоянно муссируются, избиения, изнасилования и особенно в заголовках.
Вот, например, заголовки только одной странички новостей одного из украинских агентств:
На Миколаївщині чоловік зґвалтував жінку на очах у міліціонерів
У Севастополі чоловік задушив 9-річну дочку, щоб не народила "нового Чикатила"
У Маріуполі 83-річна мати забила дочку качалкою, не поділивши квартиру
На Одещині чоловік зарубав сокирою дружину, яка не захотіла йти працювати
На Дніпропетровщині бабуся порубала сокирою 6-річну внучку
У Криму п'яний тато зґвалтував 11-річну доньку
У Росії підліток-олігофрен зґвалтував двох малолітніх дітей

Просто чёрные регионы какие-то. Страна орков.

А вот такие заголовки встречаются во всеукраинских СМИ несравненно реже:
В одному з районів Львівської області 18-річний та 21-річний місцеві мешканці зґвалтували школярку.
На Львівщині батько зґвалтував неповнолітню доньку
На Львівщині восьмикласник зґвалтував 11-річного школяра
На Львівщині неповнолітній зґвалтував і вбив односельчанку
Шок! На Львівщині 59-річний чоловік зґвалтував сусіда

И в основном, на местных ресурсах. То есть во всеукраинские СМИ оно как-то не особенно попадает. Думаю, это оттого, что большая часть журналистов центральных СМИ является выходцами из Галичины либо исповедует политкорректные лозунги о том, что про "європейських, витончених львів'ян" либо хорошо, либо ничего.

А мы, как разумные люди, понимаем, что формировать своё мнение по СМИ - значит себя не уважать. Везде встечаются и алкаши, и подонки. И просто люди с атрофированной моралью. Которых и в западных регионах полно. Знаем, плавали. Кстати, слово "рагуль" придумали не "москали" ведь и не "схидняки".

Cповiдь рагуля

Я перестав любити місто як раніше.

В студентські роки любив безпричинно блукати вуличками центру , минати арки прохідних дворів, сидіти на лавочці вдаючи, що чекаю важливої зустрічі.

Місто видавалось витонченим, загадковим, недоступним.

Про Львів взагалі мовчу.

Місяць вступних іспитів був місячником щастя , дотиком до незрозумілої, неповторної монументальності яка п’янила і заворожувала.

За кам’яними стінами не могли жити звичайні люди, так не буває.

Там жили львів’яни.

Івано-Франківськ також перехоплював подих своїми австрійськими мурами , польськими костьолами та єврейськими будинками.

Таких як я франківці називали ходакАми.

Слова рогуль тоді не було.

Я , звичайно не мав довгого немитого волосся і не носив величезний пластмасовий гребінь у задній кишені штанів, але я був з райцентру , що навіть наближено не відповідав масштабам і шику міста.

Міські трималися окремою групою, до нас в гуртожиток навідувались не часто і їхні відвідини нагадували походи людей до зоопарку.

Ми то все розуміли , старались тримати порядок в кімнатах і всіма силами прагнули змавпувати розв’язність франківчан, але не можливо було зкопіювати їхній лоск.

Вони інакше виглядали ззовні.

У них були біліші обличчя, пряма постава і вільний незатравлений погляд.

Це не можна було навіть зіграти.

Так як на Заході ви легко впізнаєте нашу людину серед європейців так саме легко впізнати студента з села.

З часом ми стали майже як вони.

Копіювали їхні зачіски, одяг, манеру розмови.

Вже років за три в селі, на вигляд, легко визначав хто з молоді поступив в інститут, а хто попав в армію чи пішов працювати.

В селі вже наслідували нас.

В райцентрі були свої ходаки з сіл.

Врізалось в пам’ять розмірковування нашого фірмана.

«От, дивИсі»- казав він. «Йдут бабИ з базарУ. Я зразу кАжу котрА наша, а котрА з села. Наші такой віглядают шо пані.»

Навіть після закінчення навчання ми не стали повністю міськими.

Ми були жителями міста, але не стали франківчанами.

І не тому, що не могли.

Ми не хотіли.

Ми зрозуміли, що місто не є абсолютне благо.

Щирості та доброти і в селі не багато, але в місті її ще менше.

В місті більше інтелігентних людей, але це зовсім не означає; більше людей порядних.

В місті більше фальші і маскується вона за багатовіковими мурами значно краще ніж за копицями сіна.

Коли на вулиці до мене, посміхаючись, підходить людина і починає питати про життя – буття і згадувати як ми вчились в 22, 18, 13-ій школі я все таки витискую з себе:

-Вибачте, Ви помиляєтесь. Я не з Франківська.

Місто тепер інше бо ми залишились жити в ньому.

Ми його зіпсували.

Щоденно чуючи мати на вулиці, переступаючи через розкидане сміття, об’їзжаючи запарковані в неположених місцях авто я зле проціджую крізь зуби:

-Село.

Та злість та скоріш на себе.

Треба визнати: ми самі винні.

Ми забрали найкраще з села і не зробили кращим місто.

Ми все зіпсували.

Найгірше з міста ми привезли в село.

Ходаки стали рогулями: це все чого ми досягнули.

Наші діти побудували нове місто.

Велич сірого каменю вони замінили африканською строкатістю, дерев’яні вікна згоріли в пластиковій вакханалії, металеві огорожі з’їла цегляна іржа.

Нема навіть в кого просити вибачення.

Навкруги не має городян.

Навкруги тільки ми.

Пробачте нас сучасні мега-села Львів, Івано- Франківськ, Тернопіль…..

Якщо зможете.

vitaliyke.livejournal.com