Слово "козак", або правильніше, "казак" (в цьому випадку воно однаково читається як в нашій мові - зліва направо, так і в тюркській - справа наліво), бузумовно, східне слово, як і слова "аксак, арак, байрак, бузак, бурчак, гайдамак, кабак, кишлак, кунак, табак" та багато інших подібних слів, що мають поширене у багатьох тюркських мовах закінчення "ак".
Уперше слово "казак" стає відомим у половців, народу тюркського походження, з XI століття; мовою половців "казак" означало "вартового, передового, нічного і денного".
Якщо переглянути історичні джерела, з усіх документальних даних видно що спочатку на півдні Русі з'явилися татарські козаки, за татарськими — козаки українські або південноруські, чисто слов'янської народності. Спочатку українські козаки були не більше як прикордонною сторожею, що перебувала під головним віданням воєвод і другорядним — старост литовсько-руських прикордонних замків і міст.
Центром українського козацтва стали міста Черкаси й Канів; а незабаром після них козацтво, постійно зростаючи чисельно, зайняло Київську, Чернігівську, Полтавську губернії й південь Подільської. Але поряд із козаками-прикордонниками та їхніми начальниками-старостами зрідка діяли й незалежні «купи» козаків під старшинством власних ватажків. Своїх ватажків козаки називали гетьманами (від німецького hauptmann — капітан) і початково надавали цьому слову значення взагалі ватажка, не пов'язуючи його з уявленням ні про адміністративну, ні про судову владу, як було згодом. Метою першого переміщення українських козаків з міст у степи, були воєнні й промислові інтереси. Одні з них уже на той час воювали біля Бугу з татарами; інші, як рибалки, звіролови, пасічники, дрібні торговці, вирушали до Дніпра за здобиччю.
Документальні дані свідчать, що спочатку на півдні теперішньої Росії з'явилося татарське козацтво, за ним виникло й організувалося городове, українське козацтво. За городовим, українським виникло низове або запорізьке. Вирушаючи з Київського воєводства на пониззя Дніпра за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю, городові козаки насиджували там місця для низового запорізького або вільного козацтва, не підлеглого ні воєводам, ні старостам, а лише власним ватажкам або отаманам. Звичайно, громада низових козаків склалася не відразу, а поступово, і чисельність її зростала за рахунок різних людей, невдоволених існуючим у польсько-литовській державі ладом, які шукали виходу зі свого скрутного становища.
За місцем свого проживання, у пониззі Дніпра, за порогами, вільне козацтво називалося Низовим або Запорізьким Військом. З XV до середини XVI століття цим іменем звалися як власне ті, котрі жили на Низу, за порогами Дніпра, низові або запорізькі козаки, так і ті, котрі жили вище порогів, городові або реєстрові й нереєстрові козаки; їх називали загальним іменем «Війська його королівської милості Запорізького». З половини XVI століття городові козаки відокремилися від низових, але утримували назву «Війська Запорізького», хоч, живучи в містах України, не мали жодної підстави так називатися; низові козаки, назавжди відділившись від городових, стали йменуватися по праву запорожцями, січовиками й чітко відрізняли себе від городових козаків. 1751 року запорізькі козаки офіційно поскаржилися на те, що городові козаки і їхня полкова старшина без права «називають себе і підписуються Військом Запорізьким». У Москві часто змішували власне запорізьких з городовими українськими козаками і нерідко тих та інших називали спільним іменем «запорожских черкас».
Першим свідченням про відокремлення низових або запорізьких козаків від українських або городових слід вважати свідчення 1568 року, коли козаки «стали на Низу, на Дніпрі, в полі и на иных входах перемешкивать». Але конкретнішою вказівкою відокремленості низового козацтва від городового може служити реформа короля Стефана Баторія приблизно 1583 року про поділ українських козаків на реєстрових і нереєстрових, коли реєстрових оголосили, так би мовити, законним козацьким станом, а нереєстрових — незаконним. Останні, палаючи ненавистю до уряду, подалися за пороги Дніпра і там встановили «свою волю, свою правду, свою силу». Нарешті, різке відмежування запорізьких козаків і городових остаточно утвердилося в першій половині XVII століття.

Хочу додати, що найбільші козацькі заселення знаходились на річках Дніпро, Дон, Волга, Урал, Терек, Кубань.
Дуже цікавий факт, те що Князь Руський - Святослав по опису в "Історії Льва Діакона": "...Он (Святослав) приплыл на скифской ладье... был среднего роста, с густыми бровями и голубыми глазами, с плоским носом, с бритою бородою и длинными висячими усами. Голова его была совсем голая, только на одной стороне ее висел локон волос, означающий знатность рода... В одном ухе у него висела золотая серьга, украшенная карбункулом и двумя жемчужинами...", мав три унікальних риси зовнішності запорозького козака. Доречі, сережка в лівому вусі козака означала, що він один син у матері, а в правому, що він останній чоловік в роду, а якщо козак носив по сережці в кожному вусі це означало, що він єдина дитина у батьків. Такого козака в походах та боях по можливості берегли Тобто козацькі традиції зберіглись ще з X століття.

Найбільш ранньою гілкою російського козацтва були донські козаки (друга половина XV століття). В козаки йшли втікачі з представників знаті, селяни, солдати. Спочатку козаки не займались сільським господарством , жили напівосіло, займалися розбоєм на торгових шляхах. Нападали вони на табуни ногайців в придонських та приволжських степах, каравани з хлібом, сіллю, зброєю, які йшли по Волзі, турецькі міста та фортеці. Російська держава встановлювала з ними зв'язки ще за часів Івана IV. Спочатку їх приваблювали на державну службу подарунками, а потім - постійною платнею. Козацьке військо брало активну участь у війнах Росії XVI—XVII ст. Значну роль у донсьому козацтві зіграв казак Ермак Тимофеєвич, який займався розбоєм на Волзі і будучи засудженим до страти Іваном IV, втік на Каму. Велике значення мав розгром його козаками сибірського хана Кучума. Особливістю самосвідомості козаків був вільний характер їх відношення до царя. Козаки поселялись за межами Московської держави на "нічийній" землі та вважались лише союзниками царя. Завдяки своєму положенню, козаки змогли відродити вічеву систему самоуправління. Всі важливі питання вирішувались на віче козаків ("коло", "рада", "круг"). На кругу обирались військові отамани та військова старшина. За злочини проти козаків: крадіжка, зрада, боягузство в бою призначалась смертна кара (“в мешок да в воду”).
Найвідомішими донськими козаками того періоду були С. Разін, К. Булавін, Е. Пугачов, які піднімали козацькі повстання проти московської влади.

Використана література: "Історія Запорізьких Козаків" Д.І. Яворницький.; та простори інтернету.